5:24

x_1ca5fcca

Нічне місто знову розкрило обійми, вкотре поманило теплою прохолодою, ввібрало всього «мене» і розчинило на своїх вулицях, в світлі австрійських ліхтариків, в привабливій для мене тиші. Я досі не можу чітко сформулювати, чим ж для мене є ці прогулянки в компанії душевних музикантів, які дають живі концерти прямо в навушниках.

(Деколи, кажучи слово «прямо», згадую розповідь бабусі про дитинство, яке з моєї голови, на жаль, вже вивітрилось. Я на літо часто приїзжав у село, бігав, грався, бешкетував. На подвір’ї була велика (а по міркам п’ятирічного карапуза — велетенська) черешня. Бабуся залазила на неї, а я стояв під деревом і щебетав: «Ба, а кинь черешеньку.» — вона відповідала: «Куди?» —  і я казав: «Плямо в льотік»)

Я виринаю зі спогадів  і помічаю, що забрів на якусь далеку вуличку з старенькими (а в деяких випадках покинутими) будиночками. Можна просто пройти далі, на секунду залишити погляд і почимчикувати в невідомому маршруті, невідомо з якою ціллю. Вперед.  Але саме цього разу зупиняюсь, хочеться розгледіти тріщини, форму вікон, сходинки, двері. Саме цього разу я уявляю собі, як цей будиночок, ця маленька цитадель чийогось щастя будувалась, облаштовувалась. Цікаво спробувати вгадати, хто б це міг таке побудувати: чи молода сім’я, яка будувала цеглинку за цеглинкою, довго і важко власними руками створювала затишок і сімейний спокій. Чи це вже дорослі і реалізовані люди, які просто найняли майстрів, заплатили і за короткий час на планеті засвітились ще одні вікна.
Є щось незвичайне в спробі поринути в минуле, в цій своєрідній нахабності. Чи часто сварились ці люди? Це були звичайні побутові розлади, після яких дружина все одно накривала смачну вечерю, а чоловік цілував її перед сном. Чи це були вибухи, драми, істерики, після яких тижнями не розмовляють?
Чи були у них діти? Чи малювали вони стіни, чи били їх ремнем, коли вони провинились? Які казки їм читали на ніч?

Написав про казки і знову захворів теплими спогадами про дитинство. Такий от день сьогодні у мене, мусите терпіти ;) (хоча який день, п’ята ранку)
В нас вдома була така велика зелена (улюблена) книжка, збірник казок. І я почав читати зовсім рано, швидко її поглинув, здійснив от цю першу подорож в інші країни, тридев’яті царства, світи. Але все одно ше просив маму, щоб вона деколи почитала мені їх перед сном. Було в цьому щось неймовірно привабливе. І от, шоб отримати порцію такої бажаної казки, я мусив виконати всі поставлені умови: вмитись, почистити зуби (і звісно показати потім мамі), прибрати в кімнаті, розстелити ліжко, влягтись. І аж потім, після всіх виконаних пунктів, отримував бажане. Щастя скільки було, вам не передати. Але повертаємось до будиночку.

Коли намагаєшся зрозуміти, вгадати, приблизитсь до того, як колись жили люди, в конкретному будиночку чи на конкретній вулиці, то ніби протягуєш руку в сам час, дістаєш звідти тогочасних людей і починаєш з ними розмовляти. Відбувається своєрідне поринення у минуле, а це з’єднує нас з вічністю. Якщо ніколи так не пробували — зробіть це, вам повинно сподобатись.
Подібний метод можна використовувати в випадках, коли по якимось причинам нас дратує незнайома людина: якщо вона доросла — уявіть собі, як вона спілкується зі своїми дітьми. Як маленька дівчинка просить в неї шоколадку, просить і просить, ну неможливо вже слухати, і ця людина здається, з люблячою посмішкою все-таки їй щось купує. Уявіть собі цю людину в момент прояву любові, тепла, турботи. Насправді, рідко вдається це зробити, не часто про це згадуєш. Але коли виходить — ставлення до людини зовсім змінюється. Ти внутрішньо прирівнюєш її до себе, починаєш краще розуміти і головне — співчувати. А там вже і злість проходить.

Я вихожу на одну з центральних вулиць і бачу молоду пару, років по 18-19. Йдуть і страшно сваряться, чути то викрики, то образи. Останнім часом багато думаю про те, що світ явно катиться кудись не туди. Зараз так багато знайомих сходяться, розходяться. Трахають морально одне одного настільки, що потім приходиться рятуватись горючим. І все це до весілля. До справді серйозного початку. Розумієте, якшо поговорити з нашими батьками (вже мовчу про минулі покоління), то стане зрозуміло, що в них такого майже не було. Вони не розходились по 100 раз перед весіллям. Справжні сварки в них починались вже тоді, коли вони декілька років прожили в шлюбі. А ми, здається, начитались багато гарних книжок, надивились багато чудових фільмів… і захотіли драми. А не потрібна вона в нашому житті, залиште це акторам і героям ваших улюблених сторінок. І в результаті отримуємо жарти в такому стилі:
— Хто ця стара, потаскана життям і обпльована хвойда?
— Це я в 15 років

Від усіх цих думок проголоднів. Зайшов у цілодобовий магазинчик, щось купив. Пізно вночі біля таких завжди збирається стабільна аудиторія, яка веде постійні розмови про повагу один до одного, владу, «Зінку-суку» і таке інше. Я стою недалеко, п’ю каву, вдихаю її запах і відчуваю нотки аромату від чоловічків, які стоять недалеко від мене. Це аромат розчарування в житті в купі з п’ятидневним потом.

Здається, пора додому.
Прохожу такі знайомі вулиці. Відкриваю двері, захожу в кімнату, вмикаю ноутбук і починаю писати.
Ще один прожитий день. Ще одна спроба відчути і зрозуміти.
Не знаю навіщо це все.
Але мені подобається.